Враховуючи стан вітчизняної цукрової галузі, запитання, винесене у заголовок, – риторичне. Останніми роками водночас зі скороченням кількості заводів з переробки цукрових буряків спостерігається тенденція до припинення виробництва цукру в окремих регіонах. Якщо воно було традиційно зосереджено у 19 областях, то минулого року припинили виробництво солодкого продукту у Дніпропетровській, Миколаївській, Івано-Франківській, Одеській та Сумській областях. «Ситуація, яка склалася на внутрішньому ринку цукру за останні роки, – зазначено в матеріалах Науково-технічної конференції цукровиків України, що відбулася нинішнього року, – призвела до того, що нині цукрова галузь – на межі зникнення».

Причини такого стану наш кореспондент з’ясовував у розмові з головою правління – генеральним директором Національної асоціації цукровиків України Миколою Ярчуком.

– Миколо Миколайовичу, в чому причина зупинки цукрових заводів? Не вистачає сировини?

– Цукровим буряком цього року засіяно 328 тис. га. На жаль площа останнім часом скоротилася – такого малого поля під буряком не було вже давно, принаймні за 20 останніх років. Це пояснюється різними причинами. Перша полягає в тому, що ми обмежені внутрішнім ринком цукру, експортувати цей продукт вже давно перестали. Друга причина в тому, що вирощування цукрових буряків і виробництво цукру – досить затратний бізнес, який потребує великих кредитних ресурсів, оскільки галузь є сезонною. Вона, хоча і вважається базовою у харчовій промисловості, працює у рослинництві протягом вегетаційного періоду від весни до осені, а цукор виробляють два-три місяці, а продають протягом року. Тому кошти від реалізації надходять теж протягом усього року. На жаль, кредитні ресурси дорого коштують, а інфляційні тенденції не дають змоги правильно спрогнозувати ситуацію. Внаслідок цього ось уже три роки поспіль цукрова галузь зазнає збитків у розмірі 1 млрд грн. У таких умовах вона розвиватися не може. Це призвело до того, що із 192 цукрових заводів торік працювало 74, а нинішнього запустили лише 66, але частину з них зупинили.

Прогнози невтішні: в Україні можна очікувати дефіциту цукру. І цей дефіцит базуватиметься не лише на недовиробництві цукру в Україні, а й в усьому світі. Недовиробляють цукор у Бразилії, Індії, в Європі, загальний його дефіцит становить понад 8 млн т. Закономірно, що в таких умовах зростуть ціни на солодкий продукт, а наш дешевий цукор потече в ті країни, де він дорожче коштує. В Україні він дійсно недорогий –  коштує, наприклад, вдвічі менше, ніж у наших сусідів – Росії, Молдові й у два з половиною рази дешевший, ніж у країнах Європи.

Власне, ситуація зі світовим дефіцитом могла б піти вітчизняним цукровикам зокрема і державі загалом на користь, оскільки відкриваються ринки збуту. Могла б, якби галузь не була розбалансованою відсутністю державного регулювання та задекларованої урядом підтримки і не перебувала на межі зникнення.

– Миколо Миколайовичу, вітчизняним виробникам у нинішніх умовах справді складно вийти на зовнішні ринки, але чому вони були втрачені після розвалу Союзу за наявності потужної цукрової індустрії?

– Так, Україна була одним із найпотужніших виробників бурякового цукру не тільки в колишньому СРСР, а й в усьому світі. 50% виробленого продукту ми постачали в республіки Союзу, найбільше – у Росію та Казахстан. Нині ці ринки для нас закриті. Росія, наприклад, збільшила власне виробництво, до того ж російські цукровики непогано заробляють на переробці дешевого цукру-сирцю із тростини, тонна якого на $150 дешевша за тонну бурякового цукру. Це одна із причин. Друга полягає у політичній площині. Галузь дуже вразлива, – її стан залежить і від кліматичних умов, і від кон’юнктури ринку, і від вартості енергоносіїв, і від політичних стосунків між державами. Всі країни – виробники цукру регулюють свої відносини на державному рівні, адже цукор – це не тільки продукт харчової галузі: він і політичний, і соціальний, а нині стає енергетичним продуктом. Наприклад, у Бразилії 60% цукрової тростини використовують для виробництва біоетанолу.

Шкоди вітчизняній цукровій галузі завдала непродумана приватизація цукрових заводів, внаслідок якої багато підприємств опинилося у власності людей, далеких від сільського господарства загалом і виробництва цукру зокрема. Серед них нема жодного колишнього директора заводу. Ці люди, не маючи відповідних теоретичних знань і практичного досвіду, в умовах нестабільної економіки полишають цукровий бізнес.

Новітні керівники цукрових виробництв подалися, було, за досвідом за кордон, переймати тамтешні технології, не усвідомлюючи, що не всі вони годяться для наших кліматичних і географічних умов, для складу нашого ґрунту. Вони раптово стали впроваджувати закордонне обладнання, закордонні добрива, закордонне насіння. Західний бізнес всіляко тому сприяв: за наші гроші він просто знищував нашу галузь, як серйозного конкурента на ринку цукру. Взяти, для прикладу, обладнання. Ми вже пережили епоху зношених «мерседесів», коли замість того, щоб потрапити на звалище, ці автівки з відпрацьованим ресурсом потрапляли в Україну. Така ситуація й із старим обладнанням заводів, яке іноземці нам залюбки продавали. Тепер про насіння. Якщо воно виведене для тамтешніх умов, то це не означає, що з нього можна отримати добрий урожай на українських ланах. Наше насіння районоване до наших природних умов, до структури нашої землі, яка менше від європейської засмічена хімією. Однак наші «фахівці» чомусь звиклися з думкою, що закордонне – означає краще, тим більше, що воно в яскравій упаковці. Разом із насінням завозять і хвороби. Або взяти гербіциди – тут вони не завжди спрацьовують.

Проблем багато. В Європі, наприклад, заборонені цукурозамінники, доведено, що від них щури гинуть. Тепер цей продукт з Європи завозять в Україну, де він захопив шосту частину ринку цукру. Його використовують у кондитерській галузі й навіть у виробництві згущеного молока.

– Що треба робити, щоб виправити ситуацію?

– У нас ще залишилися люди, які вміють вирощувати цукровий буряк і виробляти цукор. Затримка за державною програмою відродження галузі. У ній має бути визначено, скільки цукру потрібно для внутрішнього ринку, які для цього необхідні потужності, скільки треба сіяти цукрових буряків для того, щоб бути впевненими у забезпеченні виробництва запланованої кількості готового продукту. У програмі мають бути передбачені засоби і заходи захисту працівників галузі від ризиків.

У Європі, наприклад, при реструктуризації галузі виділялися кошти для закриття заводів, надавалися соціальні гарантії їх працівникам. Наша держава від усього цього ухилилася. У нас був хаос і плутанина, якими скористалися нечесні ділки, – вони прибрали до рук підприємства, щоб отримати швидку вигоду, а потім їх зреклися. Нині сто заводів лежать у руїнах.

Держава повинна також гарантувати цей бізнес, навести порядок. А про який порядок можна говорити, коли нині навіть не обліковується вироблений цукор.

Його обліковують лише на цукровому заводі, а куди він подівся далі, хто ним торгує, де він зберігається – відомостей немає, тобто відсутня координація на ринку. У жодному магазині не знайти інформації про якість цукру, про його виробника, про те, коли він був виготовлений та з чого – з тростини чи з буряка. Ринок має бути регульованим, як це робиться у Європі.

Фахівці нашої галузі розуміють, що рослини із вмістом цукру, у нашому випадку – буряк, є енергетичною сировиною, тобто відновлюваним джерелом енергії. Розвиток цього напряму теж має бути відображений у державній програмі. Держава має заохотити приватний капітал до інвестицій у цей стратегічний проект тривалої окупності.

Вважаю, що така програма сприятиме відродженню галузі, бо в нас є родюча земля для вирощування традиційної культури, є фаховий потенціал.

– Скажіть, будь ласка, українські заводи переробляють цукор-сирець?

– Протягом двох останніх років цукру-сирцю не переробляємо, оскільки 2006 року вироблено майже млн тонн надлишку бурякового цукру. Це стабілізувало ціну цукру на рівні 2006 року. У той же час енергоносії стрімко подорожчали, відповідно, зросли виробничі витрати і галузь зазнала збитків. Цукор сирець на світовому ринку через неврожай тростини подорожчав і коштує $550 за тонну. Якщо його завезти й переробити, то такий цукор стане дорожчим за буряковий.

Наші заводи мають працювати на вітчизняній сировині, адже ніде у світі немає кращої землі для вирощування цукрових буряків. Тому я впевнений: негаразди минуть, ми повернемо собі реноме цукрової держави.

– Дякую за розмову.

Спілкувався Петро ХОМИЧ