Нинішні маловтішні фінансово-економічні реалії і такі ж перспективи помітно змінили управлінські пріоритети керівників харчопереробних підприємств, перед якими зараз стоять складні завдання не знизити обсягів виробництва, зберегти динаміку розвитку та прибутковості бізнесу, утримати рівні зарплат та передбачені терміни їх виплат тощо. Образно кажучи, їм як капітанам, чиї кораблі потрапляють у шторм, потрібно не лише утримати судна на плаву, а й вийти із негоди із найменшими втратами.

У таких умовах далекосяжні стратегічні завдання зменшуються до рівня тактичних – на найближчий час. Кабінетний стиль директорства замінюють мобільно-роз’їзним. «Капітани виробництв» стали непосидючими й невловимими і дедалі більше керуються девізом: «Хочеш жити – умій крутитися». Відповідно відкоригувалася й тематика їхніх інтерв’ю й інших публічних виступів. Якщо раніше для «Харчовика» вони могли довго й докладно розповідати про свої колективи, заглиблюватися в історію підприємства, деталізувати застосовувані виробничі технології, то нині в розмові з журналістами зосереджуються на, так би мовити, «технологіях виживання».

Херсонське ТОВ «Агрофірма «ХЕТЕКО», більше відоме в обласному центрі як один із хлібокомбінатів, належить до тих харчових виробництв, яких не лякають можливі наслідки кризи, хоча й особливого оптимізму тут не випромінюють, розуміючи, що настають важкі часи, пережити які буде нелегко насамперед керманичам виробництва. Хоча й без зваженої й ефективної державної політики, на яку вже давно очікують харчовики, буде непереливки. Власне, про це й розмірковує директор «Агрофірми «ХЕТЕКО» Сергій Ковтун.

Не змогли господарювати так, як задумували

Звісно, у кожного підприємства власні специфічні проблеми – навіть в межах однієї галузі, одного міста чи району. Спільне лише те, що всі вони породжені негараздами, зумовленими, серед іншого, недосконалістю законодавчої бази. Сприятливіше складалася б економічна ситуація в країні – й агрофірма «ХЕТЕКО» була б іншою – такою, як і була задумана…

Свою історію наша агрофірма веде з 1993 року. Починали ми красиво, економічно грамотно, продумано, розраховано… Не купували акцій існуючих хлібовиробництв, не перепрофільовувалися, а почали бізнес з чистого аркуша. Стали випікати свій хліб, конкурентоспроможний за якістю й ціною. Стартували вдало й за часом: то був період, коли за свіжим хлібом у Херсоні стояли черги. Асортимент був обмеженим – лише так звані соціальні сорти. Тож ми динамічно розвивалися і згодом створили агрофірму із замкнутим циклом виробництва: самі сіяли й вирощували пшеницю, зерно переробляли на борошно, самі ж і випікали з нього хліб. Але на початку 2000-х років зазнали чималих втрат від примх природи – вимерзли посіви. Тотальний неврожай суттєво змінив плани нашого подальшого господарювання й розвитку. Адже від таких природних катаклізмів ми виявилися нічим не застраховані й не вбережені. Хіба ж у нас є надійні й доступні засоби й механізми державного страхування? Хіба у нас є державні фонди для компенсування, допомоги сільгоспвиробникам тощо? Отож ми залишилися наодинці з негараздами і змушені були позбутися власне аграрної складової свого бізнесу. Тож поняття «агрофірма» залишилося лише в назві.

Тепер зерно закуповуємо. Не тільки для власних пекарських потреб, а й експорту. Постачаємо закордонним клієнтам і борошно власного виробництва, що має попит в країнах Східної Азії, в Узбекистані, Грузії, віднедавна – в Ізраїлі. Власне, завдяки зернопереробці й налагодженим каналам експортних продажів сировини ми й почуваємося нині впевненіше, ніж інші колеги-хлібопекарі. Та це не означає, що ми почуваємося безпечніше, адже експорт зараз фактично припинився. За великим рахунком, завдяки коштам від зовнішньоекономічної діяльності компанія й вижила у випадку з втратою врожаю, про який згадувалося. І завжди ми мали змогу економічного маневру, перерозподілу коштів у випадку «пробуксовування» одного з напрямів господарської діяльності.

Зараз співвідношення доходів від трьох основних видів господарювання збалансоване – приблизно в рівних частинах. Що буде завтра, важко сказати точно. Можна лише в загальних рисах передбачити, що нинішня криза для більшості людей бізнесу, а відтак, і для країни – матиме негативні наслідки. Вже зараз за кордоном спостерігається перевиробництво деяких товарів та продуктів через те, що споживачі та посередники їх не викуповують, бо не можуть отримати банківські кредити. Очевидно, що така ситуація «перекинеться» й до нас, зачепить і хлібопекарство. Ми ретельно моніторимо ринок і бачимо, що з елеваторів припинилося активне відвантаження зерна, бо знизився попит і впала ціна. Нема зараз, мабуть, жодного хлібокомбінату, жодного млина, які б працювали на повну потужність. Був певний період на початку року, коли вітчизняні мельники помітно зміцнили свої позиції, збільшивши експорт борошна, але нинішня криза не дає їм зараз нарощувати експортні потужності, що, власне, і відчуває наша компанія.

Але повернуся до того, про що розповідати приємніше. Свого часу агрофірма «ХЕТЕКО» показала приклад й іншим. Йдеться про те, що колишні державні херсонські хлібокомбінати також обзавелися власними млинами, що, певна річ, є плюсом, особливо в нинішніх умовах, оскільки спонукає до ощадливого господарювання. Хоча борошно – не завжди запорука успіху. За неефективного господарювання своє борошно може обходитися дорожче, ніж покупне.

Гадаю, що у нас можна було б повчитися, як за три місяці налагодити промислове випікання хліба. Інших прикладів будівництва й технічного оснащення виробництва такими темпами, які продемонстрували ми, такого ефективного освоєння кредитів я не знаю. Вдалий старт і подальший ефективний розвиток нашої компанії й досі забезпечують нам провідні позиції за обсягами випікання серед хлібовиробників області.

Хліб не повинен бути дешевим

Ще ніхто не ставив під сумнів народну мудрість «Хліб – всьому голова». Чому ж вітчизняна хлібопекарська галузь є чи не найбільш проблемною? Виробників хліба змушують працювати з мізерним рівнем рентабельності, жорстко контролюють цінову політику. Достатньо сказати, що місцева влада торік рівень рентабельності для виробників хліба встановила на рівні 2–3%! Ну як можна було за таких умов нормально працювати, та ще й пробувати розвиватися підприємствам, термін реалізації продукції яких лише 12 годин? Упевнений: неправильним є те, що держава монополізувала право встановлювати ціни на хліб, придумавши так звані соціальні, тобто здешевлені сорти. Можливо, скажу парадоксальну річ: якби держава не втручалася в бізнес, начебто прагнучи навести ціновий лад, зростали б менше.

Коли мене запитують, чи випікає агрофірма «ХЕТЕКО» соціальні сорти, то відповідаю, що ми випікаємо хліб, який купують. У всьому світі хліб – недешевий продукт, а в Україні досі орієнтуються на стандарти, що наш хліб повинен бути найдешевшим у світі, як при соціалізмі. Хліб – дуже затратний продукт вторинної переробки. Це не те, що вибрати картоплю й поставити на прилавок, хоча та справа теж непроста й трудомістка. Якщо ціни на буряк чи моркву, без чого не звариш борщу, зростають у кілька разів, з цим усі миряться. Коли ж пекарі спробують підняти ціну своєї продукції хоча б копійок на 20, шириться загальнодержавне невдоволення. Зараз буханка хліба коштує стільки, скільки проїзд у маршрутці. Скажіть, у такому випадку співрозмірні затрати? Якщо з півроку тому кіловат електроенергії коштував 35 копійок, то зараз 67, незабаром ще подорожчає, платимо більше й за газ. То за рахунок чого, скажіть, утримувати незмінними ціни на хліб? У собівартості випічки зараз сировинна собівартість становить 30–40%, а 60–70 – енергоресурси, транспортування продукції. В цьому співвідношенні й криється незрозуміла декому невідповідність: ціна на зерно падає, а деякі хлібопекарні піднімають ціну на свою продукцію. Тому й піднімають, що зерно давно вже не є основним ціно утворювальним фактором.

І навіть ті незначні преференції, що передбачені, приміром, дотаційні зерно чи борошно з державних засіків, замість справді допомогти лише завдають шкоди. Бо одним дають, іншим – ні, що створює умови для нездорової конкуренції. В ринкових умовах господарювання однаковим має бути ставлення держави до всіх виробників. Хоча ми ніколи й не «простягали руки» за державною допомогою, розраховуючи лише на свої сили й бажаючи, аби лише нам не заважали. Я проти того, щоб у безкінечні політичні ігри в країні втягували економіку.

Проте ми не хочемо лише бідкатися, чекаючи, поки фінансово-економічні неприємності накриють нас із головою. Треба придумувати ефективні управлінські й господарські ходи, шукати ще не зайняті ніші. Одну з них ми вже для себе визначили – почнемо випікати дорогі елітні сорти хліба. Отож, компанія не лише теоретизує з приводу того, що якісний, смачний хліб не повинен бути дешевий, а й втілює своє переконання в конкретну справу, не боячись, що прогадає. Вже перші результати й відгуки для нас втішні. Нині в населення справді вища культура споживання хліба, вищі вимоги до його якості. Як свідчить закордонний досвід, попит на елітні сорти хліба зростатиме. За добротно випечений хліб українці готові платити відповідну ціну. Може, ще й тому, що зараз хліб вже не є продуктом першої необхідності, чого не помічають наші чиновники, які ратують за дешеві соціальні сорти хліба. Люди споживають менше хліба, тому віддають перевагу більш якісним його сортам.

* * *

Про багато чого із наболілого міг би ще розповісти Сергій Ковтун, про немало інших підводних рифів та видимих перешкод у галузі, в якій працює, адже має вже великий управлінський, менеджерський та бізнесовий досвід. Проте поточні невідкладні виробничі страви вимагали ставити крапку в розмові із журналістом і братися за них. А це означає, що завтра вранці на херсонських прилавках незмінно з’явиться свіжий, запашний «хетековський» хліб.

Анатолій ЗАДОРОГА

м. Херсон